Кілька важливих кроків на шляху до відновлення довіри до вітчизняної Феміди
Втратити довіру легко, а повернути — дуже складно, до того ж для цього знадобиться багато часу. Цю ситуацію необхідно виправляти. Перший крок уже зроблено: Верховному Суду повернуто статус найвищого судового органу. Але це тільки початок, відновлення колись чинних законодавчих положень. Що потрібно ще зробити?
Розподіл справ і спеціалізація
Передусім необхідно навести лад у питанні розподілу справ між суддями. Цей процес має
бути максимально відкритим. Якщо не всі (що бажано), то принаймні зацікавлені сторони повин-
ні мати можливість ознайомитися зі списком суддів, які брали участь у так званому конкурсі, й причиною неучасті інших служителів Феміди.
Також має бути вільний доступ до інформації про спеціалізацію суддів. Сторони повинні бути наділені правом оскаржувати результати розподілу справ, якщо, на їхню думку, допущено порушення, наприклад неучасть у розподілі справ деяких суддів без зазначення підстав або спотворення фактів тощо. При цьому бажано розробити таку систему розподілу, яка б звела до мінімуму ручне внесення даних до неї.
У контексті сказаного торкнімося також питань спеціалізації суддів і наведення порядку в найменуваннях категорій спорів. Нині самі судді на загальних зборах вирішують: вводити спеціалізацію чи розподіляти справи довільно.
В обох підходів є як плюси, так і мінуси.
Якщо не вводити спеціалізацію, то будуть усунуті або зведені до мінімуму такі негативні моменти, як нерівномірність розподілу справ, імовірність змови при прийнятті рішень у певній категорії спорів, а також неможливість розгляду окремих позовів у період відпусток. Водночас усім відомо, що вузький спеціаліст більш кваліфікований, ніж фахівець широкого профілю. Тому для великих судів логічніше було б спеціалізацію зберегти. Але при цьому постають запитання, які важко вирішити: хто і які справи повинен розглядати, яка кількість суддів має бути на кожному секторі, як повин-на проходити ротація, як домогтися рівномірності навантаження тощо? І вони, на мою думку, потребують законодавчого врегулювання, насамперед для того, щоб звести до мінімуму суб’єктивний фактор.
Із цими ж питаннями пов’язана проблема найменувань категорій спорів. Зараз кожний суд сам визначає, як назвати певну групу
позовів. Єдиного підходу не вироблено. Позовам можна дати широке найменування, щоб кілька категорій перетиналися одна з одною, як, наприклад, і було зроблено в Господарському суді Донецької області, що призводить до плутанини й фактично до ручного розподілу справ.
Для запобігання багатьом негативним моментам необхідно, аби нормативне врегулювання таких питань, як уведення спеціалізації, порядок формування колегій, розроблення системи найменувань позовів, було покладене на якийсь один орган — ВС, Міністерство юстиції або Державну судову адміністрацію.
«Керівні» посилання
В останні 10—15 років почастішали випадки прийняття рішень з озиранням на позицію вищих судів». Постанови останніх, на які зазвичай посилаються, розглядаються як свого роду охоронна грамота від
дисциплінарних проблем у майбутньому. Широкого поширення набула практика скасування касаційними судами всіх раніше прийнятих рішень і направлення справ на новий розгляд по кілька разів без чіткого зазначення допущених порушень.
Особливу популярність така практика набула у системі господарських судів. Що характерно, обгрунтуванням причин скасування в основному слугували загальні фрази, наприклад неповне дослідження обставин або матеріалів справи.
Дестабілізують загальний стан правосуддя в державі непоодинокі випадки, коли ВС змінює судову практику при незмінному законодавстві або різні судові колегії в аналогічних спорах виносять протилежні рішення. На моїй пам’яті були випадки, коли одна й та ж колегія Донецького апеляційного господарського суду залежно від того, хто її очолював, приймала різні по суті рішення. При цьому ніхто окремих думок не висловлював (за останні 15 років мені
не траплялося жодного судового акта з окремою думкою, за винятком рішень Конституційного Суду). У другій половині 1990-х років один мій колега через ситуацію, яка склалася з податковими спорами, був змушений, за його словами, приймати 4 різні за змістом рішення тільки для того, щоб хоча б 25% залишилися в силі.
Також мені відомий факт, коли наглядова інстанція (в особі одного судді) в 1990-ті роки залишила в силі два протилежні вердикти в ідентичних справах, тим самим ухилившись від прийняття рішення. При цьому зауважила: нехай спірне питання вирішить Вищий арбітражний суд. Парадоксальні факти, яких у принципі бути не повинно. Але були. І вони були цеглинами в будівлі недовіри до судів.
Як уникнути таких і подібних негативних моментів? Передусім законодавець має розробити таку систему, при якій суддя не боятиметься приймати рішення й брати на себе відповідальність за виконання конституційної
норми, відповідно до якої судді «підкоряються лише закону» (ст.129 Конституції), а не роз’ясненням, рекомендаціям, думкам вищих судів.
Також суддя має нести відповідальність за прийняття завідомо неправосудних рішень і грубе або систематичне порушення процесу. Дещо в цьому напрямі вже зроблено. Законом «Про забезпечення права на справедливий суд» підтверджено раніше чинне правило, за яким «висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові ВС, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права». Проте суди мають «право відступити від правової позиції, викладеної у висновках ВС, з одночасним наведенням відповідних мотивів».
Покарання за скасування
У засобах масової інформації тривалий час заслуженими й шанованими в юриспруденції України людьми висловлюється думка, що за
певну кількість скасувань (від 3-х і більше) суддя має бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, а то й звільнений з роботи. Нині має місце тотальна недовіра до судів, і не тільки, а точніше не стільки до судів першої інстанції. Але багато хто думає, що зло приховане саме на передовій, мовляв, приберемо звідти «поганих, недбалих» суддів і ситуація зміниться на краще, під страхом покарання й звільнення судді місцевих судів виноситимуть законні рішення. З великою часткою вірогідності прогнозую, що до бажаного результату такі заходи не приведуть.
Майже всі знають, що риба гниє з голови. Але один із високопоставлених чиновників років 5 тому, обговорюючи непросту ситуацію, що склалася в судовій системі, заявив, що риба гниє із хвоста, маючи на увазі «погану» роботу суддів першої інстанції. Але судова система в Україні побудована таким чином, що всі помилки, порушення, зловживання тощо місцевих судів повинні усувати апеляційна й
касаційна інстанції. Такий самий принцип діяв і в радянський період у системі держарбітражу і, скажу без перебільшення, діяв непогано. Проблема, що виникала, розв’язувалася, як правило, протягом півроку, максимум — рік, і всі знали, як діяти в подальшому. Що ж відбувається сьогодні?
Вищі судові інстанції зазвичай без дотримання процесуального законодавства, скасовуючи рішення, не виносять своїх, а справи направляють на новий розгляд. Перед суддями першої інстанції стоїть дилема: прийняти протилежне рішення, підтримати раніше прийняте, якщо воно законне, або винести половинчасте, яке, можливо, влаштує обидві сторони. Найчастіше примирення сторін не відбувається, і повторно прийняті рішення знову оскаржуються, а вищі спеціалізовані суди, послуговуючись своїм правом, знову і знову скасовують рішення й направляють справи на новий розгляд.
Траплялося, що справи так «блукали» по 4—6
разів, поки якась зі сторін не поступалася, або сторони примирювались, або вищий суд вирішував спір на власний розсуд. У правовій державі такого бути не повинно.
У моїй практиці був випадок, коли 3 судді Арбітражного суду Донецької області в спорі про те, хто повинен сплатити за користування вагонами — власник залізничної колії чи вантажоодержувач (вантажовідправник), вважали, що платником має бути саме власник колії. Керівництво ж суду, виконуючи на той момент функції наглядової інстанції, займало іншу позицію, яку підтримав один із керівників Вищого арбітражного суду.
Після перших скасувань один із суддів одразу змінив свою думку, а двоє інших залишилися на попередніх позиціях. Таким чином, склалася ситуація, коли у справах, що розглядалися першою інстанцією, рішення переважно приймалися на користь позивачів — залізниць, які наполягали на стягненні плати із власників колії. Однак наглядова інстанція їх
скасовувала, позови — відхиляла, а ВАС підтримував позицію нагляду.
Така ситуація зберігалася майже 2 роки, поки одна зі справ не потрапила до іншого керівника ВАС, котрий скасував постанову наглядової інстанції та залишив у силі рішення суду першої інстанції. На початку 2002 року ВС прийняв у провадження одну з таких справ і поставив крапку в спорі, вказавши, що платити за користування вагонами має власник колії, а не вантажоодержувач (вантажовідправник). Тим самим ВС майже через 3 роки після виникнення спірного питання висловив свою думку і підтримав точку зору першої інстанції.
Якщо взяти за правило, що за
3 скасовані рішення суддів необхідно направляти на дисциплінарну комісію, а може, й звільняти з роботи, то до моменту прийняття ВС своєї постанови згадані судді вже залишилися б без мантій. За такого підходу принципових суддів, які обгрунтовано відстоюють свою точку зору, дедалі
меншатиме. Адже простіше й спокійніше продублювати положення, закріплені в постановах вищих судів. Але чи хоче цього наше суспільство і чи принесе це користь нашій молодій державі?
Обчислення строків і суми збору
На розвиток зазначеного і задля утвердження законності слід збільшити строки оскаржування судових актів, а їх початок пов’язати з отриманням зацікавленою стороною повного тексту або з його внесенням до Єдиного державного реєстру судових рішень. З останнім слід було б пов’язати й набрання сили рішеннями.
Від такого підходу буде подвійний ефект. По-перше, судді не зможуть приховувати прийняті ними рішення, також одночасно вестиметься автоматичний облік строків виготовлення й направлення повних текстів судових актів. А по-друге, зацікавлені сторони отримають можливість обміркувати, яких заходів
необхідно вжити, й без поспіху підготуватися до наступних, передбачених законодавством кроків.
Також слід подумати над тим, аби судовий збір сплачувався не авансом стороною, яка звернулася з позовом, а стягувався за наслідками розгляду справи з того, хто програє спір.
Виборність суддів
Нині в ЗМІ деякі депутати порушують питання про виборність суддів. У принципі це найдемократичніший спосіб відбору кадрів. Але чи годиться він для судової системи?
Ні для кого не секрет, що первісний капітал у перехідні періоди накопичується не зовсім законним способом. Тому не надто моральні судді, котрі мають такий капітал (наприклад один з колишніх заступників голови Вищого господарського суду, який, за повідомленнями в ЗМІ, сплачував оренду квартири в Києві майже по $10000 на місяць з «доходів» своєї
супутниці життя), у виборчій кампанії матимуть перевагу перед тими претендентами, котрі живуть на одну зарплату.
Цим політикам, не хочеться говорити «горе-політикам», слід дати відповідь на деякі запитання. Наприклад, чи знайомі вони зі структурою судової системи? Чи знають, що в ній існує три гілки: загальні суди, адміністративні і господарські? Чи відомо їм, що загальні суди перетинаються приблизно з 10% своїх майбутніх виборців, адміністративні — приблизно вдвічі менше, а господарські суди з громадянами, за винятком підприємців, практично справ не мають? Якщо суддів загальних судів ще можна обирати, адміністративних — 50% на 50%, то вибори в системі господарських судів будуть схожі на пародію. У переважній більшості їх обиратимуть люди, які навіть не знають про існування таких судів.
Напевно, народні депутати, а також деякі науковці згадують виборність суддів за
радянських часів. Але тоді не існувало спеціалізованих судів (були державні й відомчі арбітражі), а вибори як такі не проводилися. Судді обирались аж з одного кандидата. Це фактично була пародія на вибори. Тому в питанні формування суддівського корпусу потрібен інший підхід.
Адміністративні повноваження
У ЗМІ періодично з’являється інформація про боротьбу, яка ведеться за адміністративні посади в судах. Усі розуміють, із чим це пов’язано. Ще не пішло в небуття радянське й пострадянське минуле, а саме — вплив керівництва на прийняття рішень, розподіл справ тощо. Тому адміністративні повноваження голови суду мають бути зведені до мінімуму з одночасною зміною порядку його обрання. Наприклад, за головою можна залишити суто представницькі функції, а його навантаження не повинно бути меншим від 60—80% середнього навантаження його колег.
Призначення має відбуватись автоматично: цю посаду може займати старший за віком або за стажем роботи суддя (можна розробити й інший критерій), і тільки один раз за весь час каденції на певний строк, наприклад на 3 роки. При такому підході повністю усуваються адміністративний тиск державних органів і негативні моменти виборності. Суддя знатиме, що призначення на посаду голови жодних преференцій не дасть, після завершення каденції він стане таким же суддею, як інші, а введені ним порядки стосуватимуться і його.
Щоправда, в установах з невеликою кількістю суддів може виникнути ситуація, коли всі судді вже були головами й призначати буде нікого. У цьому випадку в законі можна передбачити право повторного призначення на адмінпосади.
***
У цій статті розглянуті тільки деякі аспекти реформування судової влади. Насправді цей процес багатогранний та довготривалий. Але
всі перелічені заходи не потребують значних матеріальних витрат і можуть бути реалізовані протягом короткого часу шляхом законодавчого врегулювання. Вони фактично будуть невідкладною допомогою у відновленні довіри до судової системи.
Як говорив Оноре де Бальзак: «Аби дійти до мети, треба насамперед іти». Якщо вищі державні органи зацікавлені в наведенні ладу в судовій системі, вони робитимуть необхідні кроки в цьому напрямку й мета врешті-решт буде досягнута.
Закон і бізнес.
_03_03.png)
